Глава 1. Джерела проблем України

На прикінці горбачовського правління політичні цілі Б.Єльцина й Л.Кравчука збігалися. Л.Кравчук виступаючи перед випускниками академії ПВО (така була в Києві), в червні 1991 р. наголосив: "Україна погодилась ввійти в оновлений союз "незалежною й суверенною". Б. Єльцина приваблювала неоімперська політика тому він намагався зберегти союз, замінивши в Кремлі комуністів на демократів. Але, у всіх республіках СРСР демократичні процеси розвивалися під впливом національної історії і традицій.

 В Україні, з сильними традиціями національно-визвольної боротьби, хвиля самовизначення йшла з Заходу під впливом Руху, але у бік повної незалежності. Звільнена від "комунізму" ідеологічна ніша в свідомості росіян швидко заповнювалася традиційним націонал-шовінізмом. У білорусів, традиції співпадали з ідеєю "оновленого союзу" яку проштовхував М.Горбачов і панславянизму що задовольняє тільки їх, тому вони тримались за газ і нафту.

Звільнюючись від горбачовського центру, у Б.Єльцина на передній план виходила проблема: як у стрімкому процесі поховання "комунізму" не знищити імперію, як не втратити Україну центоробіжні устремління в якій стрімко наростали й ставали незворотними. З метою втримання сусідів від неприємного розвитку подій Кремль вводить в оббіг стратегію залякувань та провокацій, і Київ получає попередження про "можливий перегляд кордонів".

Автором "територіального наступу" на Україну та інші республіки був Б.Єльцин, який дуже любив Україну але тільки на орбіті Росії. Територіальні зазіхання і "захист російськомовного населення" ув'язувались в "єдиний пакет претензій та погроз", згідно якого Б.Єльцин оголосив право Росії на захист російських діаспор і громадян Росії, чим підштовхнув розвиток сепаратизму в у всіх республіках, а також перетворення корінного населення в громадян Росії.

Після провалу заколоту ДКНС Б.Єльцин заборонив КПРС. Не входження України до оновленого союзу в Кремлі пов'язували з намаганням зберегти комуністичний режим. На думку російських демократів, в Україні склався надзвичайний стан. Щоб загальмувати "шлюборозлучний процес" і заштовхати Україну в "оновлений союз", Росія розробляє "претензію" на володіння флотом (ЧФ), "робочий план" якої згодом нарощується і проблемою його довгострокового базування в Україні.

Російські політики розгортають компанію шантажу Києва претензіями на Крим і Севастополь. "Редактори" цієї стратегії російські парламентарі Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть стратегії: заволодівши ЧФ, забезпечити його довгострокове перебування в Криму для повернення та утримання "блудної Україну в оновленому союзі".

Угодою підписаною Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопаду 1990 року, було визнано територіальну цілісність України та Росії та існуючі кордони з часів СРСР, але для них це не перешкода. Парламенти ратифікували документ і це також не перешкода. Не зважаючи на підписану угоду і її ратифікацію, ті ж самі російські політики і парламентарі продовжують розглядали територіальний шантаж як козирну карту для утримання України в новому союзі. Менталітет більшості росіян не допускав геть думки про можливе "розлучення Росії зі свою історичною матір'ю - Києвом", в супереч реаліям часу ця думка тиснула на їх мозок. Спроба уявити існування Росії без свого історичного коріння Русі-України обертається, для них, історичним абсурдом.

Серпневий заколот, Декларація про суверенітет Росії й демонтаж радянських структур, відкривали Єльцину шлях до нового союзу. Після перемоги над ДКНС, Б.Єльцин опинився на крок від влади над оновленою імперією. Він кидає всіх "сусідів" і керуючись принципом "переможець отримує все", призначає виключно своє оточення на ключові посади в центральну адміністрацію, але вже не союзу, а "російської неоімперії".

Коли Б.Єльцин і його "нові бояри" пішли на перехват "центральної влади" київські парламентарі миттєво зрозуміли "що буде за поворотом". Виник конфлікт інтересів Кремля і Банкової, який нищив довіру і можливість створення будь якого союзу. Негативне ставлення до намагань Б.Єльцина розбудувати "нову імперію" і взагалі до московських подій зі сторони українських демократів, а також намагання керівництва КПУ самозберегтися, вивело їх на один шлях який і привів 24 серпня до прийняття Верховною Радою Декларації про незалежність.

Л.Кравчук в своєму виступі звертає увагу парламенту на "перебільшення заслуг однієї особи (Б.Єльцина) і одного народу (росіян). Воно набуло конкретних форм - у тому, що всі державні структури повинні складатися тільки з росіян і що кадри теж повинні бути тільки російськими. Було сформовано комітет, який очолив Силаєв та інші представники Росії. .....як голова Верховної Ради України я маю сумніви, чи цей комітет, складений з представників однієї республіки, може захищати інтереси інших республік" ("Сільські вісті", 4 вересня 1991 р., стор.1). Імперскість мислення Б.Єльцина, підтверджена його діями після ДКНС. Заслуга Л.Кравчука в подіях 24 серпня в тому, що він не став на шляху демократизації України!

В ці дні вирішувалось яким шляхом піде Україна. Зроблена в ще липні 1991 року заява Л. Кравчука що: "Україна погодилась ввійти в оновлений союз "незалежною й суверенною", чітко показує який курс розвитку держави він бачив. Події тих днів указують на те, що кінцеве рішення Києва визначилось саме позицією українських демократів і амбіційними діями Б.Єльцина та його оточення. В разі якби в Москві змогли б зберегти почуття міри й поваги до України і запросили б до складу урядових структур "оновленого союзу" Україну, то з дуже високою вірогідністю, там би ми і залишались по сьогодні.

26 серпня 1991р, був запущений "робочий план" і свою першу офіційну заяву з відкритою погрозою стосовно кордонів, робить прес-секретарь Б. Єльцина П.Вощанов. Він пояснює, що заява стосується, головним чином Криму, Донбасу і Північного Казахстану, які мають значний прошарок росіян. "Якщо ці республіки увійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але, якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що мешкає там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами.

Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко" ("Рейтер", 27 серпня 1991 р.). 27 серпня Б.Єльцин підтверджує свою позицію щодо кордонів ("Радіо Київ", 19-00 по Гринвічу, 27 серпня 1991 р.; "ТАРС", 27 та 29 серпня 1991 р.). Всі "нові демократи": Собчак, Попов, Руцькой, підтримуючи Б.Єльцина зійшлись в одному: в Україні склалась "надзвичайна ситуація", тому використовуючи територіальні претензії слід не допустити ніякого відокремлення - "не пущать".

Із заяв Кремля бачимо, що їх бачення "надзвичайної ситуації" в Україні поширювалось. Окрім наміру комуністичної більшості українського парламенту відокремленням від Росії з метою самозбереження, ще почала розгортатися ситуація з ядерною зброєю. Загроза створення неоімперських структур, під іншими назвами знову проростала із глибокого коріння шовіністичного менталітету російських еліт. ("ТАРС", 27 серпня 1991 р.). "..спроба українського відродження, так саме як 72 роки тому, викликала пихате відторгнення в певних заново здемократизованих лідерів Росії - переможців червоних путчистів. Ще раз ілюзія месіанізму, ще раз синдром "великого брата", імперські спонукання сусідів".

29.8.1991 р, для упередження відходу України від союзу, у Київ прибувають делегації на чолі з Собчаком і Руцьким, яких зустріла багатотисячна демонстрація. Стратегічних цілей "парламентський десант" із Москви не досяг, але вагомі здобутки вони отримали. Було підписано "Спільне міжпарламентське комюніке", у якому передбачались спільні зусилля для запобігання "неконтрольованого розпаду Союзу". Було визнано потребу в тимчасових міждержавних структурах на перехідний період з участю "суб'єктів колишнього СРСР". Всім республікам запропоновано приготуватися до підпису економічного договору, реформування радянських збройних сил, створення системи колективної безпеки і призив "не удаватися до односторонніх рішень, які стосуються стратегічних сил".

Документом підтверджені статті договору 1990 року про територіальну цілісність обох країн і права їх громадян19. Так в Росії держуть слово: 27 серпня виступом Б.Єльцина висунуто територіальні претензії які переросли в постійно існуючу проблему в українсько-російських відносинах; 29 серпня підписано "комюніке" якими Росія підтверджує територіальну цілістність України. На питання "Коли ж вони кажуть правду?", відповідь одна - ніколи!

"Що в кого в руках?" Економічним і оборонним блоком питань включених до комюніке, український уряд сам себе позбавив "самостійності" на весь перехідний період і далі мусив працювати під контролем Москви. Запобігання "неконтрольованого розпаду союзу", і узгодження дії сторін перетворилося в механізм тиску на Україну. В практичних діях Москва з Україною нічого не узгоджувала і діяла виключно в своїх національних інтересах, в той же час Україна виконуючи взяті на себе обов'язки "жодного кроку не робила самостійно". Уряд опинився в "налигачі" протягом трьох самих важливих, для становлення незалежності, місяців і за цей час Україна втратила ініціативу по багатьом напрямкам, в тому числі по ядерні зброї, ЧФ і Криму.

Після Біловежські пущі 7-8.12.1991 р, Б.Єльцин намагається через поглиблення інтеграції у форматі СНД врешті решт домогтись союзу але вже без М.Горбачова. Підтвердження амбіцій Кремля находимо в "Концепції зовнішньої політики Росії", де стверджується, що інтересам Росії відповідає "дотримання курсу, який веде до максимальної інтеграції колишніх радянських республік в усіх сферах їх життєвої діяльності" ("Независимая газета", 29 квітня 1993 р, стор.3).

В Україні з самого початку зрозуміли, що не тільки союз, а й членство в СНД загрожує суверенітету країни, тому не допускалось виходу за межі "вільного об'єднання незалежних країн". "Нова союзна держава на основі СНД" знову не відбулась. СНД для України стало перехідним органом для полегшення нормального розлучного процесу або, за словами Кравчука, як "комітет по ліквідації старих структур". ("Вашингтон пост", 10 грудня 1991 р., стор. А32).

Глибока економічна криза послабила позицію України, і примусила Л. Кравчука в травні 1993 р. підписати спільну декларацію, про економічну інтеграцію і спільний ринок товарів та послуг. Але він запобіг створення "економічного союзу". Б.Єльцин рахував що "процес пішов" і згодом зароджений у Києві обмежений статус СНД як інструмента розлучного процесу, буде відхилено країнами-членами СНД на користь союзу ("Известия", московське видання, 15 травня 1993 р., стор.1). Тиск Росії наростав. Представник Б.Єльцина по зв'язку з пресою заявив: "Тільки сліпі націоналісти ., не бачать зараз, що за економічним союзом ... неминуче й логічно піде слідом політичний союз. Це питання часу" ("Комсомольська правда", 10.9.1993 р., ст.1).

І такі кроки робляться. У доповіді голови парламентської комісії Є. Амбарцумова по зовнішній політиці Росії, було наголошено "російську доктрину для СНД": "Як міжнародне визнаний законний правонаступник СРСР Російська Федерація у своїй зовнішній політиці повинна спиратися на доктрину, що проголошує весь геополітичний простір колишнього (Радянського) Союзу сферою своїх життєвих інтересів і забезпечити розуміння і визнання світовим товариством особливих інтересів Росії в цьому просторі. Росії також належить домогтися від міжнародного співтовариства визнання її ролі політичного й військового гаранта стабільності на всьому просторі колишнього СРСР" ("Известия", московське вечірнє видання, 7 серпня 1992 р., стор.6).

В лютому 1993 долі Б.Єльцин просити ООН, визнати "особливі повноваження РФ як гаранта миру й стабільності" на території колишнього Радянського Союзу ("Независимая газета", 3 березня 1993 р., стор. 3). Українське МЗС цю заяву кваліфікує як спробу Москви взяти на себе "поліцейські" функції, які загрожують суверенітету та територіальні цілісності України. Ці заяви разом з кримськими вимогами Росії, триваючою боротьбою довкола ЧФ, бачення Кремля, що українська незалежність явище тимчасове, - впевнили Київ що Росія намагається через СНД впроваджувати в життя приховані наміри, - оживити циркулюючу версію "Радянського Союзу".

Провокації щодо належності Криму і Севастополя Україні, зазіхання на володіння ЧФ та його довгострокове базування в Україні, стали головною перепоною для нормалізації стосунків між Москвою та Києвом. Дискредитація КПРС і розпад СРСР дали змогу росіянам тлумачити передачу Криму як "незаконну", тому що рішення приймалось в ЦК КПРС, а урядові структури Росії його лише документально оформляли. Козирєв кваліфікує передачу Криму Україні як "політичне рішення колишнього Політбюро"27. Але їх позиція хибна, - тому що, абсолютно всі важливі рішення в ті роки відпрацьовувались у ЦК КПРС, а потім розглядалися й приймалися відповідною Верховною Радою. Державою керувала КПРС, і це факт.

Друге ускладнення також було штучно сформоване на етнічних підставах. У Криму згідно з переписом 1989 р, росіяни налічували 67% населення, а українців лише 25,8%. Більше того, 47,4% українців мешканців півострова вважали російську мову рідною. Це не давало ніяких особих прав регіону, зато виникали можливості для спекуляцій на етнічних відмінностях.

Кримський обком КПУ очолює сепаратизм.

В 1990 і 1991 р, спекулюючи етнічними відмінностями регіону від Центральної і Західної України, обком КПУ Криму боровся проти демократизації півострова. Щоб не втратити владу на півострові та ввійти в Новоогаревский процес як рівноправний суб'єкт союзу кримським елітам треба було не допустити проникнення націоналістичних рухів з України. Тому обком КПУ, дискредитуючи демократичні намагання НРУ, залякував мешканців Криму українізацією в її ідеологічному розумінні навязаному ще в часи війни з УПА.

Під їх тиском в Криму штучно формувався настрій до автономії і сепаратизму. Тому місцевий референдум щодо автономії, у січні 1991 долі зібрав 93,3% стверджувальних відповідей на питання: "Чи ви згодні з відновленням Кримської АРСР як суб'єкта СРСР і учасника союзного договору?" Нас не може здивувати позиція прокомуністичної Верховної Ради УРСР яка затвердила результати референдуму законом "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки"28. Слід звернути увагу на те, що відновлюється республіка якої раніше не існувало.

Після заколоту у вересні 1991 року кримською обласною радою, більшість якої віддзеркалював обком КПУ, проголошується суверенітет півострова як складової частини України. Це було перехідне рішення обласної ради з прицілом на Новоогарьовський процес. Але після "поховання Новоогарьовського процесу в Біловежскі пущі", 7-8 грудня 1991 року завдяки рішенню кримської обласної ради стартувала компанія по законодавчому перетворенню Криму та Севастополя в яблуко розбрату між Москвою та Києвом.

З серпня 1991 по січень 1992 року, термін коли у Києва була можливість взяти під контроль ситуацію на ЧФ, в Криму і Севастополі, - але її було втрачено тому що не було кому керувати. Уряд Росії в ситуації що складалась в регіоні і на флоті розібрався і з січня 1992 року почав рішучий наступ. Розгортаючи конфлікт між Л.Кравчуком і Б.Єльциним їх оточення запевняло що ситуацію можливо взяти під свій контроль. Але на ту годину така можливість для України вже була втрачена, а для Росії ще не наступила.

Глава 2. Перша втрачена можливість. Амбіції і снобізм Банкової, та їх наслідки

Психологічний портрет "командувача" після ГКЧП.

Після розгрому ГКЧП, арешту путчистів і звільнення командувачів які підтримали путч, не багато хто серед тих хто залишився на посадах були здатні взяти на себе важливі політичні рішення. Так всі командуючі округами в Україні, відмовились чинити будь який отпір переприсяганню. В військових частинах та угрупованнях ВМС, ВВС, ПВО, РВ СН управління йшло через систему видової підпорядкованості (через головні штаби видів). Саме тут і почав працювати особистісний фактор головкомів, які вмішуючись у внутрішні справи України нічим не ризикували. Що стосується І.Касатонова, то він став командуючим флотом винятково завдяки розгрому ГКЧП. Реальне усвідомлення адміралом наслідків, які його очікують у випадку проведення будь яких неконституційних військових або політичних акцій давало можливість без крові і проблем підпорядкувати флот як це було в округах. Така можливість існувала на флоті до тих пір поки І. Касатонов не отримав з Москви гарантій його безпеки. Якби він отримав такі гарантії від Л. Кравчука під час перебування в Києві, то самовіддано служив би Україні.

В цих умовах ГК ВМФ СРСР адмірал флоту В.Н. Чернавин, проявив себе рішучою особистістю. Нічого не міняючи в структурі керування силами флотів, він скористався некомпетентністю київського керівництва і зумів включити ЧФ до складу "стратегічних сил СНД", після чого управління ЧФ знову перейшло до Головного штабу ВМФ Росії, що дало можливість жорстко підкорити собі розгубленого І. Касатонова і інших адміралів та командирів частин. Під час перебування Б. Єльцина в Новоросійську саме В.Чернавін організував надання І. Касатонову особистих завдань, повноважень та гарантій від президента Росії. Одержавши підтримку і підтвердження особистої безпеки на такому високому рівні, І. Касатонов занурився в політичну боротьбу.

Щось подібне прагнули влаштувати й інші головкоми, але глибинка України, це не Крим і не Севастополь, а армія це не флот. Так довідавшись, що в Україні війська приведені до української присяги Е. Шапошников почав вимагати повернутися до старої присяги СРСР, але до вечора того ж дня він зміркував, що "поїзд вже пішов" і заспокоївся. Щоб унеможливити подальше втручання в ситуацію військові канали керування з Москви були відключені.

Психологічна ситуація в переломний момент.

3 січня 1992 року почалось формування Збройних Сил України. На 20 січня було призначено прийняття української присяги флотом. Більшість офіцерів і мічманів рахували що Київ в спорі з Росією за флот переможе і не бажаючи їхати на Північний або Тихоокеанський флоти, були налаштовані залишитись в Севастополі, а це означало служити в Україні. Але як і має бути на флоті чекали команду Верховного головнокомандуючого або командуючого флотом, який, зі слів його близького оточення (М.Савченко, А.Лазебников) був у розгубленості і самостійне рішення прийняти не міг! Пізніше у своїх мемуарах І.Касатонов свою розгубленість і мовчання в цей період замінить своїми літературними фантазіями.

 Із бесід з учасниками подій тієї години, та із заяви самого Л.Кравчука підчас виборчої компанії, стає зрозумілим що політичне керівництво в Києві дійсно не уявляло собі що йому робити з флотом. І взагалі що це таке і навіщо воно Україні? Це підтверджує і І.Касатонов в своїх спогадах, він чотири дні блукав по Києву шукаючи відповідь на питання "що йому робити далі", але бесід з керівником держави, на яку командувач ЧФ розраховував, - не відбулося.

В противагу Києву, Москва в ці дні шукала і напрацьовувала важелі для взяття ситуації на флоті під свій контроль, адже перевага в ті дні повністю була на стороні України, тому що події розгорталися на її території. Офіцери і мічмани добре розуміли що в них є житло, родини і інше тому їхати "світ заочі" бажання не було. З причин "людського фактору" в ті дні ситуація була хибкою, і для підпорядкування флоту достатньо було запросить до "свої команди" командуючого флотом І.Касатонова. Те що не розуміли на Банкові зрозуміли на Великому Козловському пер. в Москві, - в ГШ ВМФ! Так Україна втратила Командувача, який був самим авторитетним на ЧФ адміралом і достатньо йому було дати команду і через декілька годин не тільки флот, а і всі ветерани стали б українцями. І.Касатонов сам себе пропонував, він прибув до Києва з надією "прорватися" до Л.Кравчука, але прийнятий не був.

І.Касатонов у своїх мемуарах описує зустрічі з керівництвом міністерства оборони України й держави. Він прибув до Києва для консультацій відносно подальшої судьби ЧФ, його вабила "велика перспектива великого флотоводця". Для його неуємних амбіцій, ситуація в Україні могла стати "моментом істини" і він показував свою готовність разом з флотом повторити "траєкторію" адмірала М.Сабліна в 1918 році. "Нема жодних сумнівів, І.Касатонов був готовий пере підпорядкувати Україні весь флот, але президент не захотів його ні прийняти ні вислухати. Так недавно відроджена держава отримала головний біль на десятиліття." ("Українська газета", 23 травня 1996 р.) Таким його бачили свідки тих подій. (Савченко Н.А. Анатомія неоголошеної війни. - К.: Українська перспектива, 1997. ст..17.). Зрозумівши безперспективність свого майбутнього в Україні адмірал вибрав іншу траєкторію, це була Москва.

Снобізм і український вождізм.

Ситуація навколо І. Касатонова є прикладом того як снобізм може перетворити "потенційних друзів" у "заклятих ворогів", а також : - як інтереси цілої держави можуть постраждати від амбіцій одної людини.

Політиком є можливість стати не злізаючи з дитячого горшка, це ми можемо бачити в Верховні Раді кожен день коли батьки, їх діти і родичі разом нами "керують". А для того щоб стати адміралом, генералом, професором і взагалі знаковою людиною, потрібні не погони на плечі а справжній професіоналізм в голову. Але саме цього часто і бояться наші "керманичі", що здібні виключно на пусту риторику. Тому від професіоналів вони позбавляються і оточують себе "відданими". Таке відношення влади до професіоналів мало місце як в кравчуківський так і кумівський періоди. Справжні професіонали викидались тільки за принципове ставлення до інтересів держави.

Після заяви Л.Кравчука під час виборів, що "нам флот не потрібен" і відмови прийняти командуючого флотом, - вплив на ситуацію він втратив як з верху так і з середини. Тепер для приведення флоту до української присяги і перепідпорядкування вже треба було нейтралізувати І.Касатонова, а це стало неможливим оскільки він став під крило президента Росії.

Причина негативного ставлення Л.Кравчука до І.Касатонова проста., Після заколоту який підтримало командування ЧФ, у вересні 1991 року Б.Єльцин замінив командуючого флотом М.Хронопуло на І. Касатонова без згоди Л.Кравчука. Л.Кравчук образився на дії Б.Єльцина й тому до І.Касатонова ставився упереджено і ігнорував його.

Якою б не була причина, рішення Л.Кравчука по І. Касатонову було стратегічною помилкою від важких наслідків якої Україна позбавиться дуже не скоро. Упереджене ставлення президента привело до втрати контролю над ситуацією в Криму, Севастополі й на ЧФ. Ситуація всередині ЧФ стала різко мінятись на користь Росії. Намагаючись повернути ситуацію під свій контроль Л.Кравчук продовжував робити помилку за помилкою.

Головний штаб ВМФ продовжував "впевнювати невпевненого" адмірала І.Касатонова. Із спогадів М.Савченко. "4.1.1992р. об десяті ранку я був у кабінеті адмірала І.Касатонова. Тоді командуючий часто збирав нас, службовців прес-центру у своєму кабінеті. Бесіду перебивши телефонний дзвінок. Дзвонили по телефону таємного зв'язку. Комфлот підняв трубку й ми зрозуміли що телефонував головком ВМФ адмірал флоту В.Чернавін. І.Касатонов вів себе розгублено, начебто очікував і боявся цього дзвінка. Він перейшов у кімнату відпочинку що поруч з кабінетом і там взяв трубку. Ми не чули розмови, однак із-за стіни періодично доносилися повишений тон голосу І.Касатонова. Він намагався щось роз'яснити. Але його намагання переривались і він надовго замовкав. Так продовжувалось хвилин десять. Після закінчення розмови адмірал вийшов з червоним лицем та, не стримуючи своє хвилювання, заговоривши преривисто: "Так із мною ще так... Як із хлопчиськом..."

І як казав відомий політик "процес пішов".. управління ЧФ Москва відновила! Через декілька часів стало відомо, що І.Касатонов уже провів засідання Військової Ради ЧФ, де рішили присягу на вірність народу України не приймати поки керівництво України й Росії не домовляться остаточно, кому ж належить ЧФ. (Савченко Н.А. Анатомія неоголошеної війни. - К.: Українська перспектива, 1997. стор.17.) Ситуація яка стала формуватися на ЧФ, у Севастополі й Криму, стала можлива завдяки, "кріпкої підтримки" І.Касатонова з боку Москви. Після поїздки в Москву, по виклику В.Чернавіна, антиукраїнська позиція І.Касатонова, як покаяння за тимчасові коливання, стала проявлятися в самих жорстких і антиукраїнських формах. "Увага до флоту зі сторони Б.Єльцина", організована особисто В.Чернавіним, забезпечила перехід на сторону Росії більшості особового складу флоту. Заяви Б.Єльцина стали находити підтримку на флоті, і моряки робили свій вибір на користь Росії.

Україна мала права й можливості володіти ЧФ, однак їх не використала.

У своїх заявах офіцери ВМСУ неодноразово звинувачували Л.Кравчука що саме він не зробив жодного кроку для підпорядкування ЧФ коли більшість особового складу заявляла про готовність служити українському народові. Автор цієї статті з ними згоден, це саме так.

Одночасно погіршувалась ситуація в Криму й Севастополі, вона ставала слабо керованою з Києва. Газові борги позбавили Україну можливості "на рівних" вести будь які переговори, все що обговорювалось мало відгук ультиматуму. Вимоги українського уряду російською стороною все частіше не бралися до уваги, переговори стали затяжними, гарячими й безрезультатними для України.

Варто відзначити, що претензії Росії на Крим і ЧФ об'єднали російських демократів і консервативну прокомуністичну опозицію в обох країнах проти України. Вони в Москві гризлись між собою з будь яких підстав, але за Крим, Севастополь і флот виступали й по сьогодні виступають єдиним фронтом. У Києві про захист національних інтересів було чути виключно партії правого крила, "центристи мовчали", а ліві працювали й продовжують працювати в традиціях п'ятої колони.

Глава 3. Наступ Москви

Проголошуючи, що ЧФ належить саме йому, Б. Єльцин демонструє морякам рішучість Росії і заявляє, що "ніхто, навіть Л. Кравчук, не відніме ЧФ у Росії. ЧФ був, є і залишиться російським"29.

Росія "озброювалась" територіальними претензіями. У січні 1992 року, кримське питання піднімається на державний рівень РФ головою російського парламентського комітету в закордонних справах і зовнішньоекономічних відносинах В. Лукіним. Комітет поширив проект резолюції, яка пропонувала парламенту оголосити рішення 1954 р. про передачу Криму Україні недійсним. Парламент приймає рішення перевірити конституційність передачі Криму, крім того, він "демократично" пропонує українським колегам зробити те саме. Л.Кравчук йде на поп'ятну і признає права Росії на частину ЧФ. Але, незважаючи на прийняте в січні 1992 р. рішення президентів ділити флот між Україною і Росією, Лукін нарощуючи тиск закликає український парламент прискорити переговори з питань ЧФ, наголошуючи на його неподільності як складової частини стратегічних чинностей СНД, а тому він має відійти до Росії цілком. (Кравчук, 1992 р., стор.41).

Одночасно задіяна друга груба помилка української сторони, зроблена в ході політичної дискусії щодо судьби ядерної зброї СРСР, де не розібравшись в суті проблеми Л.Кравчук погодився з включенням ЧФ до складу "Стратегічних сил СНД". До цих сил відносились три компоненти стратегічних ядерних сил Збройних сил СРСР: Ракетні війська стратегічного призначення, Стратегічна авіація й Морські стратегічні ядерні сили (стратегічні підводні човни). Перші дві компоненти Україна дійсно мала, але ЧФ, втратив стратегічну роль ще в 1854 р. програвши Кримську війну, с тих часів не мав жодного відношення до стратегії. Факт "включення" ЧФ до "Стратегічних сил СНД", використовувався як важіль для позбавлення України можливості самостійно діяти по відношенню до ЧФ.

Росії продовжувала ув'язувати проблеми флоту, Криму, Севастополя і газу в одну цільну міждержавну проблему. В.Лукін, у листі спікеру парламента РФ Р.Хасбулатову рекомендує використати Крим як предмет торгу на переговорах по флоту. Він доводити, що після оголошення рішення 1954 р. недійсним, "перед українським керівництвом постане дилема: або воно погодиться передати флот й бази до Росії, або ж статус Криму як частини України виявиться під знаком питання". ("Комсомольська правда", 22 січня 1992 р., стор. 1).

Втручання у внутрішні справи України.

Ситуація на флоті змінювалась на користь Росії, але все ще залишалася неоднозначною. Офіцери продовжували приймати присягу на вірність народу України. Незважаючи на те що І.Касатонов розправлявся з усіма хто прийняв українську присягу залишалась можливість присягання кораблів а також з'єднань. Але керівництво України в Києві, окрім міністра оборони К. Морозова, залишало офіцерів, в свої державі, незахищеними від фізичного і морального насильства. В умовах наявності вибору довіра до Л.Кравчука зникла, патріотизм моряків перетворювався в розчарування.

Посилюючи вплив на суспільну думку офіцерства й для увязаня питання Криму й флоту, 6.4.1992 р, Б.Єльцин вдруге направляє Руцького з делегацією до Криму. В складі делегації прибув генерал Б.Громов. Руцький у різкій формі висловлював претензії на Крим. Він підштовхує суспільство до виступу проти української влади: "здоровий глузд диктує, щоб Крим став частиною Росії.

Ті, хто підписав рішення 1954 долі, були, мабуть, з похмілля або після сонячного удару". На запитання: Чи вважає він, що військове обладнання ЧФ треба передати з Криму в Росію?, Руцький відповів з ноткою сарказму: Чому це мі маємо передавати щось із Росії в Росію? Що стосується флоту, "то він є й залишиться російським". Зрозуміло що з такою ж цілю зустрічався генерал Б.Громов з Військовою Радою ЧФ. А. Станкевич, доповнюючи сепаратистську запрограмованість виступу Руцького, доповнив, що рішення 1954 р. не мають законної сили й що російський парламент "покладе цьому край" ("Независимая газета", 7 квітня 1992 р., стор. 1).

На флоті й у суспільстві регіону уряд Росії наполегливо формує впевненість що вони їх не забули. Після сепаратистських виступів Руцького в Криму, їх "доповнює" сам Б.Єльцин: будь-яка спроба односторонньої зміни статусу ЧФ призведе до того, що Росія візьме його під власну юрисдикцію з передачею "стратегічним силам СНД". ("Російська газета", 8 квітня 1992 р., стор. 1). Це викликало в Києві обурення, але й на цьому все закінчилось.

Глава 4. Шляхом уступок

Київ втрачав позиції, стратегія обрана урядом за "допомогою" непрофесіоналів та ура-патріотів які посіли в оточенні президента й міністра оборони провалилась. "Війну президентських заяв й указів" між Москвою та Києвом із-за флоту, було припинено. Угодою підписаною в Одесі 30 квітня 1992 р., Л.Кравчук визнає рівність прав України і Росії на ЧФ. Вводиться мораторій на односторонні дії й передбачається створення робочих груп для підготовки російсько-українського договору щодо флоту.

23 червня 1992 р. президенти розглядали проблеми флоту в Дагомисі. Росія добре розуміла що безпідставно ставити питання державної належності Криму за столом переговорів зашкодить міжнародному іміджу Росії, тому його використали для політичного шантажу України на неофіційному рівні. Стосовно ЧФ сторони погодились на подальші переговори по формуванню російських й українських ВМС на базі ЧФ. Було визнано неприйнятним утримання ЧФ під командуванням СНД, і позбавили його безглуздого статусу "стратегічного об'єднання СНГ", чим покладено край втручанням штабу ЗС СНД у внутрішні справи України.

Глава 5. Ялтинська угода, або "розберемося що робити далі"

Проблема ЧФ літом 1992 р. "здибила" суспільну думку, як у Росії, так й в Україні. До осені 1992 р. президентами було підписано велику кількість документів, які своєю нелогічністю й відвертою некомпетентністю замість заспокоєння і ясності вносили в життя Криму, Севастополя й флоту тільки розлад. Кожен підписаний документ погіршував позицію України в переговірному процесі. Своїми уступками крок за кроком наш президент все більше визнавав прав Росії на флот. Ми відмовлялися від прав на військове майно й інфраструктуру які находились на нашій території цілком і повністю були власністю України.

Л.Кравчук й Б.Єльцин безумовно розуміли, що ними по ЧФ допущені серйозні політичні помилки. "Паради указів і погроз" якими вони намагались відновити втрачений авторитет а разом з ним і свої суверенні права на флот, Крим, Севастополь нічого не дав. Але в їхніх помилок уже виросли коріння - сформувалася суспільна думка, під тиском якого в Україні й у Росії наступив стан "рішучості". Політична гра стала небезпечною, тому було прийнято рішення підписати угоди які дозволили б перевести політичний процес із вулиці в робочі комісії. Саме рішенню цієї проблеми й були присвячені переговори в Ялті 3 серпня 1992 р.

Мене часто запитують, чи не була ялтинська угода помилковою. Я впевнений що помилки, які привели до втрати флоту, були зроблені раніше, під час підписання документів по СНД і по стратегічним силам СНД. Саме в цих угодах утримувалися положення несумісні ні із суверенітетом, ні з незалежністю, ні з територіальною цілісністю.

Затягування рішення в ті дні викликало непримириму опозицію в обох країнах, в тому числі і серед військових. Щоб ослабити напруження на ЧФ і ВМСУ, президенти підписати "угоду охолодження ситуації" де передбачено що флот буде поділено після 1995 р; а ЧФ підпорядковується обом президентам. Фактично ЧФ залишився під управлінням ГШ ВМФ РФ.

Ялтинська угода нічого не вирішила і ситуація не охолонула. На флотах зрозуміли що президенти ховаються від ними ж створених проблем, тому напруга зростала. 17.6.1993 р. вони в Москві, підписують наступну угода по практичному формуванню ВМС РФ і ВМСУ на базі ЧФ, починаючи з вересня 1993 року, і про розподіл берегових військ ЧФ. Матеріально-технічну базу, передбачалося розподілити між Москвою та Києвом на рівні частини у відповідності з наступними спеціальними угодами30.

Але російська військово-морська опозиція керована адміралом В.Чернавіним намагалась цілком позбавити Україну флоту, тому продовжувала провокувати напруження на ЧФ, що привело до підняття андріївських прапорів на суднах забезпечення ЧФ. Не минуло й тижня після зустрічі президентів в Москві 17.6.1993 р, як підписана ними угода, що підлягала ратифікації парламентами, була відхилена зборами офіцерів ЧФ, яких відкрито підтримав "опозиціонер" Руцький, а російський міністр оборони П.Грачов та командуючий флотом адмірал Е.Балтін висловили своє незадоволення справами по рішенню проблеми ЧФ взагалі.

Глава 6. Російський парламент продовжує атакувати

Тим часом, кримське питання не зіходило з порядку денного. Бабурін і його прихильники в квітні 1992 р намагались винести його на розгляд 6-го з'їзду народних депутатів Росії, який по часу збігся з переговорами в Одесі по флоту. Кримське і флотське питання широко розглядалось на з'їзді. Українофоби перемагали так Козирев запропонував: "українські кордони можуть вважатися недоторканими, якщо Україна входитиме до СНД". 21.5.1992 р. при закритті сесії російського парламенту була прийнята резолюція, яка проголосила, що рішення 1954 р. про передачу Криму Україні "не мають юридичної сили з моменту їх прийняття", і вимагала, щоб доля півострова вирішувалася на російсько-українських переговорах за участю Криму та "на основі волевиявлення його населення"32.

Російські законодавці прийняли Заяву українському парламенту, у якій відзначалося, що російська громадськість засумнівалася в "щирості намірів певних засновників СНД", які "шукають розриву із Співдружністю". І знову: "вжиття ефективних заходів щодо захисту російських державних інтересів і за проведення "юридичної експертизи" ухвали 1954 року". Чіпаючи кримське питання, говорилося в заяві, Росія не збирається висувати якісь територіальні претензії Україні, а лише прагне звернути увагу на сумний стан справ у СНД (там же).

Після останньої заяви Росії, як і попереднього рішення її парламенту "перевірити статус Криму", Київ, звертаючись до світової спільноти, критикував як порушення Гельсинських угод. Захід відповів на звернення України мовчанкою. Тому нам ні в якому разі неприпустимо будувати свою національну безпеку "на надіях" що НАТО, або Євросоюз буде за нас воювати, якщо ми виявимось нездатними себе захистити самі.

Російські депутати в грудні 1992 р. на 7 з'їзді знову повернулися до кримського питання, але розширили вже до необхідності перевірити і статус Севастополя. Рішення було прийнято на підставі маловідомого указу, прийнятого Президією Верховної Ради РРФСР у жовтні 1948 р., який визначив Севастополь як окреме адміністративне та економічне формування й надав йому статус республіканського підпорядкування. Логіка депутатів полягала в тому, що з жовтня 1948 року Севастополь уже не був складовою частиною Криму, а залишився російським містом після передачі півострова в 1954 р. до складу України33.

Посилаючись на це, у липні 1993 р. російський парламент схвалив майже одностайним голосуванням резолюцію, що стверджувала "російський федеральний "статус" Севастополя, передбачивши його фінансування з російського бюджету, і наполягала на переговорах з Україною щодо статусу міста "як головної бази єдиного ЧФ"34. Цей крок негайно скасував Б.Єльцин, і висловив почуття "сорому" за парламентарів. А російське міністерство закордонних справ підкреслило, що "емоційне й декларативне" рішення парламенту відхиляється від позиції російського президента та уряду в розумінні російських інтересів, що стосується ЧФ.

Вперше майже за два роки конфронтації між Росією та Україною із-за Криму міжнародне товариство, включаючи Раду Безпеки ООН і США, визначили свою офіційну позицію, критикуючи крок російського парламенту як порушення прийнятих міжнародних норм й угод.

Глава 7. Приведення флоту до української присяги

Після референдуму й виборів президента, завершилося юридичне оформлення суверенітету України. 6 грудня 1991р Верховною Радою прийняті закони "Про оборону України" й "Про Збройні сили України", і затверджено текст присяги. Л.Кравчук, з 12 грудня 1991 р. приступив до виконання обов'язків Головнокомандуючого Збройними силами України, і ухвалив рішення щодо перепідпорядкування військ на території України. Але з незрозумілих причин він виніс це питання на обговорення членам СНД 30 грудня. Такий крок президента України для членів СНГ став своєрідним визнанням, прав і повноважень СНД у внутрішніх проблемах України що дало можливість посилювати тиск і втручатися у внутрішні справи.

Штаб Збройних Сил СНД відразу запустив механізм гальмування "переприсяганню", у Київ ринулася військова делегація СНД: генерал Е. Пьянков, - якого Е. Шапошников відрядив замість себе, головком сухопутних військ В. Семенов, головком ВВС П. Дейнекін і головком ПВО В. Прудніков, заступник головкома ВМФ І. Капітанець. На нараді були присутні командуючі округами й об'єднаннями й І. Касатонов.

Прибулі з Москви генерали й адмірали не уявляли собі для чого вони приїхали й що вони можуть зробити щоб урятувати імперію, що гине, а тому більше відмовчувалися. Не змогли московські моряки відповісти за якими показниками ЧФ віднесено до складу стратегічного угруповання сил флоту СНД, тому що ні якої стратегічної ролі він не грає з 1854 року. Керівництво ЗС СНД було деморалізоване тим, що управляти угрупованням на території Украины, вони не здатні. Цей день був політичним піком і на ЧФ, офіцери ще були готові виконувати ту команду, яка буде тверда й рішуча, більшість із них була готова продовжити службу в Україні.

На Банковій не мали плану дій при перепідпорядкування армії і флоту. Не знаючи, і не розуміючи особливостей флоту, вони його боялися, а тому в пошуках рішення гаяли час. Приведення до присяги належало почати саме з керівного складу Збройних сил і флоту, для чого ще 6 грудня провести розширену колегію запросивши весь склад Військових Рад угрупувань.

Президент на засіданні Верховної Ради, мав особисто привести до української присяги керівний склад всіх угрупувань Збройних сил й одночасно оголошувався указ про їх призначення на посади. Ті хто відмовився приймати присягу тут же звільнялись і призначались інші. Наступного дня Президент з комітетом по обороні і керівним складом флоту повернувшись на флот, мали привести до присяги весь офіцерський склад а на третій день флот самостійно приводить до присяги решту особового складу. Але нічого цього не трапилося, а те що трапилось не відповідало політичні ситуації яка мала місце в державі. Тільки через місяць почався млявий прийом військової присяги.

В запропоновані процедурі було введене поняття "добровільне прийняття військової присяги" яке внесло смуту у військах. Ніякого добровільного прийняття присяги військовослужбовцями не буває: війська до присяги приводяться і ніяких роздумів, "ні" -= значить пішов звідси! Уряд мав надати право і можливість кожному офіцеру й мічману (прапорщику) Збройних сил бувшого СРСР визначитися зі своїм громадянством, на що досить було 24 годин для консультацій зі своїми родинами. На приведення до присяги військовослужбовців принявших рішення служити народу України, потрібний був один день. Фактично ж процедура приведення військ до присяги тяглася до кінця 1993 р.

З вини центра більше року залишалася не приведеною до української присяги 43 армія. Тільки наприкінці жовтня 1993 року міністр оборони виправив ситуацію там, де це ще було можливо! Восени 1993 р. в один день були вирішені проблеми із присягою в 43 армії, всі офіцери й генерали які не прийняли присягу не залежно від звань і посад негайно були звільнені.

Це правильно, тому що не можуть проходити військову службу в національній армії держави люди, що не присягнули цьому народу, - саме так це робиться! Але контроль над флотом до осені 1993 року в України був перехоплений Москвою остаточно, і виправити положення волею міністра вже було неможливо.

Глава 8. Траєкторія М. Багрова, або - сепаратизм в законі

При вирішенні долі ЧФ колишнього СРСР постійно ліз не в свої справи М.Багров - голова Верховної Ради Криму. Особистість, що виділялася винятково своїми кон'юнктурними устремліннями. Стартувавши, у березні 1990 року, з партійної й педагогічної роботи в раду народних депутатів Кримської області М.Багров відразу почав вести роботу з перетворення Криму в окрему республіку. Використовуючи кризу влади в Москві, і підтримавши прагнення М.Горбачова (для кращого керування Союзом) демонтувати великі республіки чим значно збільшити кількість суб'єктів Союзу. Уже 20 січня 1992 року він організував проведення референдуму за відновлення Кримської АРСР як суб'єкта Союзу РСР й учасника Союзного договору.

Після провалу авантюри М.Горбачова, М.Багров все-таки зумів домогтися для Криму автономії в складі України. 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР, прийняв Закон "Про відновлення Кримської АРСР". Із самого початку було ясно, що це рішення викличе розкол між владою Криму й крымско-татарскими рухами тому що основою попередньої автономії були саме татари.

Н. Багров продовжував єднати парламент Криму навколо ідеї суверенітету, і активно працював для досягнення своїх цілей. Після провалу ГКЧП ним приймається рішення скористатися кризою влади в СРСР й 4 вересня 1991року надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської АРСР, повністю ігноруючи Київ приймає "Декларацію про державний суверенітет Криму". Але реалізувати свій "суверенітет", на той час, Крим не зміг, у Києві ухвалене рішення не підтримали. М. Багров зі своїми сепаратистськими настроями не тільки втримався у влади але й грамотно використав обережну позицію Києва, при проведенні спланованих на 1 грудня виборів і референдуму. М. Багров розумів, що Київ боявся в складній суспільно-політичній обстановці втратити можливу підтримку Криму - тому упевнено продовжував свою лінію.

Так чого ж хотів М.Багров від проблеми Чорноморського флоту? У цьому питанні він не шукав оригінальних підходів, були взяті на озброєння весь комплект російських аргументів про героїчне минуле й про стратегічну роль флоту в Балканській і південній політиці Росії. Як і для більшості російських політиків, для нього проблема Чорноморського флоту теж стала ігровою картою, з якої можна було піти в будь-якій політичній грі.

Виступаючи винятково із проросійських позицій по всьому комплексі проблем україно-російських відносин Багров робив ставку на підтримку позиції Кремля й Чорноморського флоту - авторитет яких серед кримчан був значно вище, ніж в українських інститутів влади. У міру наближення дня президентських виборів у Криму штучно загострюється обстановка по трьох напрямках: - боротьба за статус Криму як незалежної республіки - цю проблему в надії на підтримку російськомовної більшості активно розкручували опираючись на протиставлення міфічному українському націоналізму всі кандидати в президенти Криму; - протиставлення російського населення Криму українцям і кримським татарам - для використання цього фактору при виборах були організовані ряд бандитських вилазок проти татар, що спровокувала безладдя.

Після ліквідації вогнищ напруженості в здійсненні злочинів стали обвинувачувати татар; - проблеми Чорноморського флоту - тут всі кандидати були одностайні. Багров у своїй великій заяві перед кримчанами, уживає заходів по протиставленню Верховної Ради України й Верховної Ради Криму й подальшому загостренню відносин як між Україною й Росією так й усередині Криму.

Україна 1 грудня 1992 року затвердила свою незалежність й 8 грудня денонсувала союзний договір у рамках СРСР. Багров продовжує процес боротьби за відділення Криму для чого 17 вересня 1993 року проводить через Верховну Раду Криму "Закон про вибори Президента Криму". Він організував вибори в січні 1994 року й програв їх Ю. Мєшкову. Народ 30 січня 1994 року голосував не "за", він голосував "проти" тих, кого він уже знав, тому переміг Ю.Мєшков, якого люди поки не знали, але незабаром довідалися.

Глава 9. Перехідний період

Ялтинською угодою був визначений перехідний період на три роки. За три роки можливо розберемось, що повинне відійти Україні, що Росії (кораблі й пункти базування). Оголошувався мораторій на будь-які політичні акції, які стосувалися б діяльності флоту. Але в угоді не було зроблене головне, - не були розроблені "межові умови" по розподілу плавзасобів, базуванню й виконанню раніше підписаних рішень президентів. Не визначений також механізм реалізації заходів, що передбачалися під час перехідного періоду. Нічого зробити було неможливо, але 3 роки відпочинку для Києва і Москви створені. Угода виявилась також не здійснюваною.

Але, механізм виконання підписаної угоди все-таки був передбачений, мало примітною статтею 4, про яку й піде мова: "Президенти України й Російської Федерації на перехідний період призначають консенсусом об'єднане командування Чорноморським флотом." Це значило, що об'єднане командування протягом трьох років, при великому бажанні сторін зможе безболісно провести формування ВМСУ й ЧФ РФ. Життя флоту не повинно бути порушеним, а тим більше не могло бути ніякого протистояния. На основі права кожної людини визначати свою долю за три роки представлялася можливість навчити й сформувати потрібну кількість екіпажів кораблів, як для України, так і для Росії. Характерною рисою перехідного періоду було те, що флот де факто, протягом трьох років повинен був бути "єдиним", а після перехідного періоду природно він перетворювався в "об'єднаний". Цього разу президенти зробили спробу проявити мудрість але не довели діло до кінця.

Пройшов рік після ялтинской зустрічі Президентів України й Росії, а проблема з міста не зрушилася. То як же розвивалася ситуація після Ялти? Почали готуватися до нової зустрічі президентів в Москві. Недоставало додаткових, детальних розробок по кожному пункту. Але підписати їх могли тільки два президенти. Надій на те, що "лід рушиться", стало ще менше. Хід підготовки майбутньої зустрічі й спроби сторін винести на розгляд варіант створення на базі ЧФ об'єднання флотів двох країн із загальним командуванням не вселяли ніякого оптимізму в те, що така структура буде створена й затверджена. Однак завдання було поставлено.

Глава 10. Массандра

В літку 1993 р. силове протистояння військових моряків по Півдню України загрожувало вибухом. Досить сказати, що в Севастополі для охорони об'єктів Е.Балтін заклав традицію застосовувати бронетранспортери. На агресивні витівки однієї сторони інша відповідала тим же. Практично щодня публікувалися заяви прес-центрів ЧФ і ВМСУ в яких звучали взаємні обвинувачення. Столицями все було пущено на самоплив і маховик протистояння продовжував розкручуватися із загрозливою швидкістю.

На стежку війни виводилися нові й нові суспільно-політичні сили Криму, особливо активізувалися сепаратистські угрупування які підтримувались кримською владою. У цій мутній воді спливав весь бруд колишнього комуністичного режиму, з'явилося багато "рибалок" що поспішали скористатися моментом, коли політично що не сформувалася республіка виявившись у глибокій системній кризі не могла сама з ними впоратися. Багрови, грачі, пархоменки, які в радянські часи боролися проти народу, - очоливши антиукраїнську боротьбу, перетворились в "виразників сподівань росіян". Саме вони опираючись на своїх соратників у Росії стали виштовхувати народ на вулиці й площі, прагнучи відірвати від України Крим або хоч би Севастополь.

1 липня 1993 року прес-служба Президента Росії поширює повідомлення: "В останні дні окремі діячі в Росії, спекулюючи на емоціях виступають із заявами й закликами, розрахованими на те, щоб підігріти й без того напружену обстановку на ЧФ й у Криму. Не маючи права говорити від імені Росії або військових моряків, вони явно мають на меті свою користь. Слід знати, що їх діяльність не має нічого загального з інтересами флоту й Батьківщини...". Теж саме мало місце і в Україні, ці провокатори намагались і по сьогодні намагаються розвалити українсько-російські відносини й довести їх до збройного конфлікту.

Багато хто сподівалися, що ЧФ залишиться "єдиним флотом" на Чорному морі. Зрозуміло, що ідея "Єдиних Збройних сил", а потім і "Стратегічних сил СНД", несумісна з поняттям суверенітету й конституції, тому що неможливо подібне військове об'єднання вписати ні в які правові рамки.

Ідея "об'єднаного флоту" на Чорному морі мала право на існування, оскільки вона не суперечить суверенітету і перевірена в часи Варшавського договору. Тому, цей варіант "перехідного періоду" вивчався в штабі ВМСУ. Шлях, що вів до такого розв'язання проблеми ЧФ, був включений до Ялтинської угоди (стаття 4).

"Об'єднане командування", мало стати структурою під керуванням і контролем якої повинен був проходити "шлюборозлучний" процес. Лише після розведення сил в національні угрупування, йому могли бути поставлені завдання по організації співробітництво флотів України й Росії на морі. Схема реалізації цієї пропозиції планувалось розглядати на переговорах у Массандрі 3 вересня 1993 року.

Військова частина делегації, яку мав очолювати Міністр оборони К. Морозов, прибула в Крим за добу. К. Морозов не підтримував політику уступок Л.Кравчука, тому участі в підготовці матеріалів не приймав. ВМСУ скрупульозно опрацювала офіційну позицію України і резервні варіанти розв'язання проблеми флоту. Проведено обговорення матеріалів з іншими фахівцями, у тому числі з Е.Балтіним. Основою пропозиції була "організація спільного керування ЧФ і план розведення сил в перехідний період".

В 10 годин почалися переговори. Президенти поставили завдання своїм главам Урядів й усамітнилися для бесіди віч на віч. Події в залі із класичними поняттями про дипломатію не мали нічого спільного. Грубо була відкинута пропозиція Л.Кучми що до порядку розгляду винесених на переговори питань, де пропонувалося першим розглянути проблему створення об'єднаного командування ЧФ. А проблеми: - боргів за газ; - ядерної зброї; - ядерного пального для Енергоатому України, - Л.Кучма пропонував розглянути наприкінці (було 4 питання).

Чорномирдін, "занадто рішуче" відкинув пропозиції української сторони та жорстко настояв на тому щоб першим розглянути питання боргів за газ, а проблеми ЧФ залишити на закінчення. Така послідовність розгляду, для України неприйнятна тому що переконливої позиції в українського керівництва щодо оплати боргів за газ просто не було, як і грошей.

З перших же хвилин українську делегацію стали "шматувати" за борги. Російська сторона в ультимативні формі, оприлюднила "пропозицію-вимогу" розрахуватися за газові борги флотом і інфраструктурою в Криму. В такі постановці це питання розгляду не підлягало взагалі.

Але поки делегації, згідно регламенту, просувалися до флотського питання, що стояв в кінці, по настрою росіян, стало ясно, що при розгляді флотської проблеми щось відбудеться. А поки що ми вели переговори. В.Шмаров доповів пропозицію України про створення об'єднаного командування ЧФ, за допомогою якого мала з'явитись можливість, замінити протистояння на діалог, організувати пошук взаємоприйнятих рішень по розділі ЧФ й створенню флотів України й Росії, а далі бачилися можливості плавного переходу до створення нормального механізму їхнього співробітництва на Чорному морі.

Після В.Шмарова заяву зробив Міністр оборони України К.Морозов. По військовому чітко він заявив що з пропозицією уряду не погоджується і наполягає на тому що ЧФ належить Україні повністю.

Потім слово взяв Міністр оборони РФ П. Грачов який "окопною мовою", не менш чітко пояснив, що "об'єднане командування" Росії не підходять, що він командував, і буде командувати ЧФ, а йому треба просто щоб Україна передала Росії свою частину флоту за газові борги! Далі було надано слово Ф.Громову який сказав: "Головний штаб ВМФ прорахував повну вартість плавскладу й запасів флоту, які оцінюються в 11 мільярдів доларів США. Дальше обговорювати перспективи об'єднаного командування потреба відпала, жодне питання по проблемі ЧФ рішення не мало. На тому переговори і закінчились, присутні получили жорсткий урок того, якою загрозою для незалежності і суверенітету України може стати енергетична залежність від Росії.

"Запросили президентів, і тоді Б.Єльцин сказав, що готовий купувати ЧФ, а Л.Кравчук - що готовий його продати. Запис про це було зроблено в протоколі зустрічі." (Н.Багров. С.301.). Стало зрозуміло, що зроблені заяви є частиною політичної комбінації, про яку ми не знали.

Офіційне засідання закінчилося з нульовим підсумком для України, почалася перерва в роботі. Через півтори години президенти виступили із заявам для преси, Б.Єльцин відразу заявив, що на зустрічі обговорювалася така проблема: Чорноморський флот з інфраструктурою передається Росії. І відразу додав, що "Росія компенсує Україні вартість приналежної їй половини Чорноморського флоту" ("Кримська правда", 7 вересня 1993 р.). Було підписано ще три угоди по ядерній зброї, які були технічними документами.

Л.Кравчук, робив заяву другим, тому намагаючись якось спростувати цю ганебну для України правду корегував заяву Б.Єльцина: "Україна... може розглянути питання про продаж своєї частини флоту Росії" ("Кримська правда", 7 вересня 1993 р.). Виходячи з поведінки Л.Кравчука склалося враження що він розраховував на конфіденційність прийнятого рішення і не був готовим до такого оприлюднення.

Але Міністр оборони РФ П. Грачов не дав "перефарбувати" домовленості Єльцина і Кравчука, він заявив, що Президенти доручили державним делегаціям у місячний строк проробити необхідні питання й оцінити суму, що повинна сплатити Росія за передану Україною частину ЧФ із урахуванням зношування кораблів і берегової інфраструктури.

Адмірал Ф.Громов також вклав свої "5 копійок" і оприлюднив перед ЗМІ ціну флоту яку напрацювала російська сторона, по цих розрахунках вартість плавзасобів ЧФ склала 11 мільярдів доларів США. Саме ці 11 мільярдів кудись зникли в 1997 році, коли підписувались "базові угоди по ЧФ".

При повернені до Києва, в аеропорту, Л.Кравчук продовжуючи відпрацьовувати "задній хід", заявив журналістам, що ніяких рішень по розділі флоту, продажу Росії української частини Чорноморського флоту взагалі не прийнято. Але це вже була стрілянина по горобцям, куля вже вилетіла. У пресі Протокол по флоту не з'явився, його не включили й в офіційні збірники які спільно видавали МЗС України й Росії.

Словом, зустріч у Массандрі активно розкручувалась українськими й російськими політологами й політиками. Протокол у пресі ж з'явився не відразу, може бути, не з'явився б взагалі, якби не заяви з діаметрально протилежними думками, протести й навіть затвердження, що ніяких домовленостей не було. А протокол був лаконічний: "Доручити державним делегаціям України й Росії в місячний строк проробити всі питання, пов'язані з розробкою Угоди, відповідно до якого весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використається Росією й одержує російську символіку при тім розумінні, що російська сторона буде провадити відповідні розрахунки за ту половину ЧФ, включаючи й інфраструктуру, що у чинність попередніх домовленостей повинна була відійти до України" ("Голос України", 10 вересня 1993р.).

Всі зусилля, спрямовані на створення ВМС, виявилися даремними. Хоч це був тільки протоколом намірів, але ми вже знали, що підписуючи угоди, що нічого не значили, по СНД і по "Стратегічних силах СНГ" наші лідери зуміли втратити флот, а зараз схоже губимо ще й Крим. Свої наміри російська сторона вміла доводити до кінця використовуючи заяви наших лідерів. Для ВМСУ наступили нові лихоліття, і ми почали відкриту й непримиренну боротьбу проти цього протоколу, або Україна залишиться без флоту. З п'ятьма кораблями говорити про ВМСУ було не можливо. Але судячи із протоколу, Україна була приречена на довгі роки залишатися без військового флоту. Офіцери відкрито говорили що це зрада.

Українці вважали й вважають, що з найближчим сусідом Росією, потрібно будувати добрі відносини. Згода президента поділити флот 50 на 50 і значні поступки в Ялті, хоча по своїй суті й було колосальним економічним збитком для України, у багатьох викликало розуміння Чому ж у Массандрі розвивався інший сюжет, - дали палець, а втратили руку. Чому Росія домагалася, щоб Україні нічого не дісталося? Може для того, щоб у Чорноморському регіоні можна було контролювати Абхазію, Наддністрянщину й Крим, Молдову й, звичайно ж, Україну, а також Балкани. Після геополітичних втрат, на Середземному морі або Атлантичному океані Росії наступні 30 років робити нема чого.

Російські політики зі своєї 300-літньої історії боротьби за статус морської держави добре усвідомили роль військового флоту як політичного інструмента держави, Якщо Україні дістанеться флот, то вона перетвориться в регіонального лідера і отримає міжнародне визнання як морська держава. А якщо Україні флот не дістанеться, то знадобляться сторіччя для генетичного дозрівання морської ідеї в континентальній свідомості нашого народу. Тому був пред'явлений ультиматум: або розплатитеся за енергоносії флотом, або перекриємо крани.

Глава 11. Чи був вибір?

Так. Його в грудні 1991 року зробив український народ і чорноморці, більше 70% яких проголосували за незалежність України, а значить і за український Чорноморський флот. Саме народ підказував політикам про відсутність будь якого сенсу в пошуках об'єктивної, або центристської позиції в національному питанні. Об'єктивною для нації може бути лише національна позиція. Тому сформувати цю позицію можливо тільки використавши те історичне коріння титульної нації яке весь український народ поєднає в єдину українську націю.

Тому Україна вороже сприйняла "Массандрівський протокол". З критикою президента виступив ряд партій і рухів. Особовий склад кораблів і частин ВМС України прийняв звертання до РНБО України, в якому відзначалося, що при "нерішучій позиції керівництва України ми втратимо не тільки Крим, але й незалежність України". Зробив заяву і Міністр оборони України що "він не може взяти на себе відповідальність за захист українських південних кордонів, якщо буде ухвалено рішення продати українську частину ЧФ Росії" ("Рейтер", 11.9.1993 р.).

К. Морозов стояв на крайніх позиціях - "весь флот відходить Україні, а російський контингент виводиться з України". Позиція патріотична, добре сприймалася українським народом і публічними політиками. Але виступивши проти президента, він мусив іти до кінця, він висловився за розгляд питання на РНБО й ратифікацію у Верховні Раді України. Позиція К. його підтримав особовий склад ВМСУ.

ВМСУ також виступили проти позиції Л.Кравчука. У заявах, спрямованих президентові й Голові Верховної Ради України, а також Міністрові оборони, моряки виступили проти продажу Росії українського флоту й подальшого перебування на території України російських кораблів.

Це була, звичайно, політика, але далі мовчати було не можливо.". (Н. Савченко. Анатомія неоголошеної війни". Щира мотивація вчинків Л.Кравчука при рішенні проблем ЧФ стане ясною, якщо він сам відверто все розповість народу, що довіряв йому свою долю. Нам залишається тільки аналізувати його вчинки.

Глава 12. Що за кадром?

1. Організуючи сепаратистську кол